Уявіть собі, що ви викладаєте
співи у дитячому садку і на кожному занятті у вас під самісіньким вухом щосили
горланить п’ятилітній хлопчисько. Я заглушав своїми співами шум двигуна нашого
старенького „Москвича”, коли ми їхали на дачу, а вдома - радіоточку. Батькам, щоб врятувати свої нерви,
барабанні перепонки і хороші стосунки з сусідами, нічого іншого не залишалось
як віддати мене до хору. Це справило ефект і досить швидко я перестав співати.
В якості побічного ефекту такого „курсу лікування” я опинився в музичній школі
по класу „баян”. Але боячись, що я почну „гастролювати” з баяном і знову
тероризувати людей, батьки роздобули десь піаніно з загадковим написом
„Bluthner” і моя доля була вирішена.
В школі, окрім обов’язкових
математики, географії, викладачів, уроків і директора, були ще хлопці, перерви
і вільний від уроків час, який ми з друзями заповнювали бриньканням на всяких
там інструментах у ритмі „експерименталісімо”, наш гурт мав таємничу назву
„АБУ-music”. Так тривало від початку до середини 90-х років, після чого мені
довелося змінити музичний інструмент на шанцевий і два роки мої
музично-вокальні таланти виражались лише на плацу з маршовою піснею.
Потім були тяжкі післявоєнні
роки відбудови і у 2001 році я знову взявся за старе. Тепер це була бас-гітара
у складі гурту, що згодом отримав назву „АтмАсфера».
Далі вже можна нічого не
говорити, просто беріть і слухайте музику і головне тексти
гурту. Я б не оцінював їх у рамках
„добре - погано”, „подобається – не подобається”. Вони не залишають слухачів
байдужими, і це - найголовніше.