Уявіть собі, що ви викладаєте співи у дитячому садку і на кожному занятті у вас під самісіньким вухом щосили горланить п’ятилітній хлопчисько. Я заглушав своїми співами шум двигуна нашого старенького „Москвича”, коли ми їхали на дачу, а вдома - радіоточку. Батькам, щоб врятувати свої нерви, барабанні перепонки і хороші стосунки з сусідами, нічого іншого не залишалось як віддати мене до хору. Це справило ефект і досить швидко я перестав співати. В якості побічного ефекту такого „курсу лікування” я опинився в музичній школі по класу „баян”. Але боячись, що я почну „гастролювати” з баяном і знову тероризувати людей, батьки роздобули десь піаніно з загадковим написом „Bluthner” і моя доля була вирішена.

В школі, окрім обов’язкових математики, географії, викладачів, уроків і директора, були ще хлопці, перерви і вільний від уроків час, який ми з друзями заповнювали бриньканням на всяких там інструментах у ритмі „експерименталісімо”, наш гурт мав таємничу назву „АБУ-music”. Так тривало від початку до середини 90-х років, після чого мені довелося змінити музичний інструмент на шанцевий і два роки мої музично-вокальні таланти виражались лише на плацу з маршовою піснею.

Потім були тяжкі післявоєнні роки відбудови і у 2001 році я знову взявся за старе. Тепер це була бас-гітара у складі гурту, що згодом отримав назву „АтмАсфера».

Далі вже можна нічого не говорити, просто беріть і слухайте музику і головне тексти гурту. Я б не оцінював їх у рамках „добре - погано”, „подобається – не подобається”. Вони не залишають слухачів байдужими, і це - найголовніше.